Стенжаричі або Волинь-43 в мініатюрі

2019-01-14 08:17
 
 
З циклу “Казки Семашків” - Частина 7.


Звідки взялось 100 тисяч польських жертв польсько-українського конфлікту? Це продовження циклічної презентації фальсифікацій і маніпуляцій. Раніше опубліковані частини читачі можуть знайти тут: 
Частина 1 Ilniki –utopieni w bagnie
Частина 4 Андріївка
Частина 5 Вижгів
 
Добродій
 

Село і колонія Стенжаричі — це черговий, класичний приклад махінацій і фальсифікацій Семашків. За їх версією в селі і колонії “українські націоналісти” мали вбити загалом 106 поляків. Українських жертв Семашки, звичайно, не помітили. Називають тільки число 23 українців, які нібито загинули під час бою.

Цитуємо Семашків дослівно:


“Кількість загиблих в бою (або померлих від поранень): 1 поляк, 23 українці”.
 
Перед тим, як перейти до більш розлогого обговорення подій в Стенжаричах, запитаємо:
 
  • Хто, заради Бога, з цих дітей загинув в бою з поляками, хто з них тримав в руках зброю? 
  • Любов Батогівська, яка мала лише рочок, вбита в липні 1943? 
  • Чи може восьмирічний Микола Вавринюк, якого АК-овці з Білина закололи багнетами в лютому 1944? 
  • Чи може сестрички Курило Степанида (15 років) і Олена (4 роки) також заколоті багнетами? Не вони? 
  • То може повстанцем, який загинув в бою був 2,5-річний Віктор Приступа, якого зарубали сокирами? 
  • Чи може його старший 12-річний брат Федір, вбитий обухом сокири? Не вони? 
  • То може їх піврічний братик Іван, застрелений разом з мамою? 
  • Чи їх батько Лукаш, закатований прикладами карабинів ?                                                                                                                            
  •  A може вся родина була небезпечною озброєною організацією? Теж не вони? 

 

То звідки взялись слова Семашків — цитуємо:



“Близьке сусідство УПА для Групи “Основа” 27 Волинської Дивізії було небезпечне, у зв’язку з чим 20 лютого 1944 р. дві компанії з батальйону пор. Єжи Красовського "Леха" і виділений відділ батальйону пор. Сильвестра Броковського "Богорії" у важкому кілкагодинному бою розбили потужний осередок УПА. В бою загинули 23 упівці... Цивільне населення, яке разом з УПА раніше повернулось в село, при перших пострілах залишило село на попередньо підготованих санях, їх польська сторона не чіпала. В селі створено польський осередок потужністю в один плутон...”.
 
За версією Семашків, в селі не було цивільних жертв. Підкреслюємо:


“В бою загинули 23 упівці... Цивільне населення... залишило село на попередньо підготованих санях, їх польська сторона не чіпала. ”
 
Отже, вищезгадані діти — це упівці? Таких “упівців” в селі було більше, вище ми згадали тільки кілька Богу духа винних, вбитих дітей... За даними краєзнавця Ярослава Царука та історика Івана Пущука, поляки мали вбити понад 190 невинних українців в селі, колонії і в навколишніх селах (після того, як втекли з Стенжарич). Нижче розмістимо список тільки тих жертв, прізвища яких відомі (150 осіб). 
 
Але все по черзі...

 

Ксьондз перерізаний пилкою

Цитуємо Семашків:


“12 липня 1943 р. вночі місцева упівська боївка під командуванням “Кривавого Потапа” напала на будинок, в якому жив ксьондз Кароль Баран, 61 рік, iвивезла ксьондза в ліс поблизу, де його перерізали пилкою в дерев’яному кориті. Ксьондз Кароль Баран був парохом римо-католицької парафії Коритниця, але з 1939 р., після переїзду ксьондза Базилія Стислизі Стенжариць до Городлі (гміна Городло, повіт Грубешів, воєводство Люблінське), перебував в Стенжаричах”.
 
Однак є інша версія обставин смерті ксьондза Барана — книга-спогади колишнього солдата АК на Волині. Цитуємо:


“Жахливим прикладом смерті може бути Коритниця у Володимирському повіті, де здичавіла банда УПА вбила Кароля Барана, який був парохом цієї парафії. Після того, як вдерлись на плебанію, завдали йому кілька ударів ножем, потім пораненого, б’ючи, вивололкли назовні, поклали в дерев’яне корито і перерізали впоперек пилкою ”. 
 
- Філіп Ожаровський “Коли палала Волинь”, 1996 рік — с. 82.
 
Не Стенжаричі, а Коритниця, і не в лісі, а на плебанії. Звичайно, що обидві версії походять зі спогадів дуже достовірних свідків, отже, ксьондза Барана вбили щонайменше два рази! 
 
Треба додати, що в польських джерелах можна знайти й інші версії (модифікації) опису обставин смерті ксьондза Барана. Фантазія “свідків” — це безмежний простір. Можна зустріти версію з прив’язуванням ксьондза до двох досок і перерізанням його пилкою, а також до двох дерев... 
 
Цікаво, що в польській історіографії ксьондза Барана вбили набагато років раніше — цього разу більшовики в 1918 році. Цитуємо:


 
"О. Баран Кароль (1882 – 1918). Належав до Луцько-Житомирської дієцезії і був випускником духовної семінарії в Житомирі. У 1907 – 1910 роках був вікарієм в парафії Летичів. Пізніше, протягом 7 років (1910-1917) був вікарієм, а потім адміністратором парафії Турійськ в деканаті Ковель, а також ad interim парафії Перевали в деканаті Дубно. У 1918 році був вбитий більшовицькою бандою у парафії Красилів на Волині, яка на той час налічувала 2200 вірних. "
-  R. Dzwonkowski, Losy duchowieństwa katolickiego w ZSSR 1917 – 1939. Martyrologium, Lublin 1998, s. 150
 

	
 
“...Можливо, що першим католицьким мучеником в часи комуністичної влади був ксьондз Ксавери Марцініан з Неутеран (давні Польські Інфланти), вбитий біля вівтаря 7 березня 1918 року. Через три тижні загинув ксьондз Єврегій Свєнтопелк-Мірський з Могильова, якого тортурували, а потім розстріляли після того, як він відмовився відріктись Віри. Невдовзі мученицькою смертю загинули: ксьондз Кароль Баран з волинського Красилова, ксьондз Вінцент Міколайтіс з Архангельська, ксьондз Шимон Бабарський з Чорного Острова (його тіло кинули на поживу псам), ксьондз Ян Вебер зі Слонімії, ксьондз Ришард Кнобельсдорф з Жупран (живцем закопаний, перед тим йому на спині вирізали хрест і відрізали палець з прелатським перстнем), ксьондз Адольф Ковальський з Радивилова і багато інших”.
 
 
 
Ми не знаємо коли і за яких обставин загинув ксьондз Баран. Але точно знаємо, що 1918 рік він пережив — його прізвище фігурує в схематизмах Луцької Дієцезії за 1925 рік, як адміністратора парафії Локачі:
 

 

джерело:
 
Згадуючи про ймовірну смерть ксьондза Барана в 1918 році ми хотіли тільки звернути увагу на те, як легко допустити  помилку, навіть в працях таких поважних істориків, як ксьондз Дзвонковський. А що вже казати про псевдонаукові дослідження технолога харчової промисловості Єви Семашко, яка, зрештою, ніколи не приховувала своє дуже емоційне заангажування...
 
Повертаючись до Семашків:


Село Стенжаричі 
Українське село, в якому проживало кільканадцять польських родин. Від початку німецької окупації від березня-квітня 1943 р. в селі знаходився відділок української поліції. Після того, як поліцаї покинули службу, в селі знаходився осередок УПА. 11 липня 1943 р. в неділю українці мали напасти на костел під час богослужіння, про що по секрету поінформувала Гелену Вуйцік одна з її українських шкільних подруг. Мати Гелени Вуйцік попередила ксьондза про загрозу небезпеки, в зв’язку з чим він повісив на дверях костелу оголошення, що богослужіння не відбудеться, бо він захворів. Тому напад не відбувся.
 
Зверніть увагу:
Відділок української поліції від початку окупації до березня-квітня 1943 року, а потім осередок УПА... і не було польських жертв в селі, де жило лише кільканадцять польських родин серед великої української громади. Упущення націоналістів чи упущення Семашків?
Осередок УПА і 11 липня... Масовий злочин здійснили б, якби не лікарняний, який собі виписав ксьондз Баран? Він написав оголошення і повісив на дверях костелу. Бандерівці (які мали в селі свій осередок, за словами самих Семашків) через це не здійснили злочин в той день. Як це розуміти? Прийшли під костел, прочитали оголошення ксьондза і що? Не знали, де живуть поляки і тому не могли їх вбити?
 
На наступний день, за версією Семашків, вже знали:


“12 липня 1943 р. вночі місцева упівська боївка під командуванням “Кривавого Потапа” напала на будинок, в якому жив ксьондз Кароль Баран, 61 рік, і після впоралась з замками, вивезла ксьондза в ліс поблизу, де його перерізали пилкою в дерев’яному кориті. ... Крім ксьондза тоді викрали з дому і вбили 7 осіб, в т.ч.: Адамчик (Адамчук) з сином; вчитель Халурка; співласник млину Калікст Кунц; Ян Ліпінський. В деяких чоловіків руки були зв’язані колючим дротом (наприклад, Кунц) або були сліди тортур. Органіст Зламанчик зміг втекти. Це вбивство спричинило втечу частини польських родин у Володимир-Волинський або на територію Грубешівського повіту, Люблінського воєводства”.
 
Отже, маємо перші 8 польських жертв і втечу з села частини поляків, які пережили цей напад. Виходить, що не всі поляки втекли з села після вбивств 12 липня. Вісім чоловік звіряче вбиті — ксьондз розпиляний навпіл і сім чоловік зі слідами тортур. Частина поляків втекла, але інші поляки залишились в селі, не хвилюючись за власне життя? І не були вбиті в наступні дні тільки за те, що були поляками? Адже ще не було нікого, хто б міг їх захищати?
Українські свідки нічого не розповідають про події 11 і 12 липня, а навіть заперечують. Однак заперечення однієї з сторін не є доказом, що таких подій не було.
 
Якщо можна знайти інтерпретацію, яка “узгоджує” джерела обох сторін (не тільки свідчення українців зі Стенжарич), то треба таку інтерпретацію продемонструвати - і саме це зробимо в наступному абзаці. Вбивство 8 поляків 11-12 липня могло відбутись. Якщо це розсудлива гіпотеза. З іншого боку треба пам’ятати, що існують різні версії вбивства ксьондза - в одній його вбили під Стенжаричами, а в іншій - в Коритниці.
Чи насправді було вбивство восьми поляків 12 липня 1943 року? Це можливо, і навіть правдоподібно. 11 липня - це дата “Кривавої неділі”. Закладалось, що акція мала проводитись проти зрадників і колаборантів на територіях, які контролювали загони “Січ”. Це не закид - схильність до колабораціонізму слабшої сторони, на території окупованій третьою стороною, це природне явище (стосувалось як польської меншості на Волині, так і українців на західних кресах, які були охоплені конфліктом, тобто на “Закерзонні”).
Акція відбувалась також 12 липня, а на деяких територіях наступні акції проводили також біля 15 липня. Під час цієї акції в багатьох місцях безумовно відбувались масові дії — масові злочини, але не такого масштабу, як сьогодні представляють в Польщі. Чому так сталось — це окрема, дуже розлога тема — концентрація повстанських сил (українських і польських), радянська і німецька агентура, сліпа помста - “відплата” за жорстокі дії польських допоміжних відділів на службі в німців, провокації та інтриги німців і совєтів, приєднання до акції бандитських елементів і багато інших причин могло на це вплинути...
 
ОДНАК ЦЯ АКЦІЯ БУЛА ЗАДУМАНА, ЯК СЕЛЕКТИВНА і такі дії найімовірніше могли бути в Стенжаричах вночі 12 липня. Гіпотезу селективних дій підтверджує те, що Семашки пишуть тільки про вбитих чоловіків і не згадують про жінок чи дітей. Ті поляки, що залишились живими (а це переважна більшість поляків) виїхали зі Стенжарич або залишились, і їх в наступні дні УПА не вбивала і на них не нападала — що видно навіть в розповідях Семашків.
 
Історія з оголошенням може мати сенс, якщо прийняти версію, що упівцям був потрібен ксьондз, а не невинні люди, що зібрались на службу божу. Те, що ксьондз з кількома чоловіками закрився вдома і не прийшов на службу божу, могло спричинити перенесення ліквідаційної акції УПА на неповну добу і проведення її лише вночі. Можливо, виконавці через зміну обставин вирішили не імпровізувати. Поляків, яких тоді вбили, за версією Семашків, вивели з села і вбили за межами села. Цей спосіб ліквідації колаборантів і зрадників часто використовувала УПА (потім СБ ОУН). Чи ліквідовані люди були вінні чи ні, цього ми не можемо встановити. Однак чітко видно, що якщо 11-12 липня в Стенжаричах взагалі були якісь вбивства, то це не було “вбивство поляків за те, що були поляками”, а максимум селективна ліквідаційна акція кількох чоловіків. Решту поляків в Стенжаричах ні тоді, ні в наступні дні не атакували і не вбивали.
 
Далі Семашки пишуть:


Наприкінці липня 1943 р. частина польського населення, яка встигла втекти під час нападу в липні, поїхала в свої обійстя, щоб забрати продовольство для себе і господарських тварин. На них напала банда місцевих українських селян, яка вбила 22 поляків.
 
Не “яка встигла втекти”, а “яка вирішила втекти”. В 1943 році не вистачало дослівно всього. Як так сталось, що “українські бандити” залишили майно поляків, в т.ч. продукти — дуже дефіцитний товар? Семашки чітко пишуть, що мова йде про тих, поляків, які прибули в село тільки для того, щоб забрати своє майно — йдеться про біженців.
 
 Вбито 22 людини, тобто тих, що приїхали в село було щонайменше 22. Найімовірніше це були дорослі, бо дітей напевно б не відправили на таке небезпечне завдання? А що з рештою поляків? Чи кількість 22, і особливо загальна сума є достовірною? Про це пізніше...
 
Далі читаємо:


Після різанини поляків у Володимирському і Горохівському повіті, яка відбулась 11 липня 1943 р. і в наступні дні, між липнем і жовтнем 1943 р. в селі розмістився відділок шуцманів, що складався з 30 осіб, і в якому служили поляки. Польські шуцмани збирали таємно здобуту в битвах з УПА зброю в хорошому стані та амуніцію, а зіпсовану зброю здавали в відділок. Цей відділок співпрацював з самообороною, яка була створена раніше в колонії Стенжаричі. Навколо школи облаштували пункт оборони. У школу на ночівлю приходило польське населення з колонії. Коли не вистачало місця в будинку, кочували під голим небом під деревами.
 
Дізнаємось, що між липнем і жовтнем в селі з’явився польський відділок поліції на німецькій службі — дуже важливе питання — Семашки не знають, коли він з’явився, часові рамки - чотири місяці, про всяк випадок зазначають, що це могло бути вже в липні!!!
 
Далі читаємо:


“В серпні 1943 р. біля села був вбитий член осередку АК з Городла (гміна Городло, повіт Грубешів, воєводство Люблінське) Альбін Данільчук “Забужняк” (див. Чернявка, гміна Коритниця)”.
 
- короткий відступ: на якій підставі члена польської збройної організації, яка воювала проти УПА, зараховують до жертв “злочинів українських націоналістів”? Це просто людина, яка загинула в бою.
 
Семашки:


На відділок у школі постійно нападали боївки УПА. Бували критичні ситуації. Під час одного нападу упівці вистрілили з гарматки снаряд на школу, який вдарив в кут, але ніхто з людей не постраждав. Під час цього нападу спроваджено допомогу з Білина (гміна Верба), тобто партизанський відділ “Малого Петруся”, який схопив одного з упівців Мику Ручку з Устилуга (повіт Володимир-Волинський). Напад був відбитий.
 
Семашки вже раніше повідомили, що польський відділ шуцманів, який дислокувався в селі, співпрацювалв з польською самообороною, яка нібито діяла в колонії. Але тут визнають, що співпрацювали також з відділом АК з Білина — звичайно, йдеться тільки про оборонні дії, але, як виглядала ця “оборона”, переконаємось трохи пізніше...
 
Далі Семашки пишуть:


На зламі листопада-грудня 1943 р. відділок шуцманів вивели зі Стенжарич, а поляки почали залишати село. В село повернулись боївки УПА. 6 грудня 1943 р. упівська боївка, яка рекрутувалась з українців з навколишньої місцевості і українці сусіди здійснили масове вбивство 42 поляків на подвір’ї родини Карватів. Колонія була забудована розпорошено на великій території, що полегшило напад. Загинули, серед інших: Філіп Беднарчук, 47 років; Бжезінська, 48 років з дочкою; Бжезінська, 50 років; Антоній Бжезнякевич, 55 (58) років і його дружина Гелена, 49 (52) роки; Броніслава Грабінська з двома внучками (зарубані сокирами); Здіслав Карват, 47 років; Костецький; родина Маковських з 4 осіб, в т.ч. Яніна Маковська, 38 років і її два сини 17 і 15 років; Мохначевський; Ян Оріон, близько 60 років з дружиною і дочкою Люциною, 16 років; Фелікс Псюк; Раєвська, 50 років з дочкою, 18 років; Вадельська, 45 років з сином, 16 років; Ян Зайончковський, 20 років. Поховали жертв вбивства Вінцент Щухуляк і Костнтин Павловський в спільній могилі на площі біля костелу в Стенжаричах.
 
За версією Семашків, в грудні село залишають польські шуцмани, поляки починають залишати село... І відбувається чергове вбивство поляків, цього разу 42 жертви, з них Семашки називають 25 за прізвищами.
 
І ще одне масове вбивство, описане Семашками:


В січні 1944 р., коли один з біженців прийшов в село, щоб зорієнтуватись в ситуації, українці заявили йому, щобвсі повернулись, бо нікому нічого не загрожує. Невдовзі, після повернення двох родин, всі - крім однієї особи, якій вдалось втекти — тобто 11 осіб, були вбиті.
 
Наступні 11 жертв — дві родини — прізвища невідомі... Про українських жертв, як ми вже згадували на початку, Семашки нічого не знають... за їх версією, загинули в бою тільки воїни УПА:


11 лютого 1943 р. ударна група З’єднання “Основа” 27 Волинської Дивізії АК під командуванням пор. Сильвестра Броковського “Богорію” з Селиськ (гміна Коритниця) хотіла витіснити зі Стенжарич ьоївки УПА, з боку яких очікували черговий напад на польські осередки (пор. Едвардполе, гміна Коритниця). Перед нападом на село, воно повністю опустіло, бо упівці побачили наближення польського відділу. Один упівець був застрелений. Через кілька днів упівці повернулись в село, яке було для них важливим осередком для випадів, і збудували систему оборонних укріплень.
 
І друга розповідь Семашків:


Близьке сусідство УПА для З’єднання “Основа” 27 Волинської Дивізії було небезпечне, через що 20 лютого 1944 р. дві компанії з батальйону пор. Єжи Красовського “Леха” і виділений відділ з батальйону пор. Сильвестра Броковського “Богорії” у важкому кількагодинному бою розбили потужний осередок УПА. В бою загинуло 23 упівці. З польського боку в бою з УПА загинув Мирослав Шлензак “Віс”, 19 років* з батальйону пор. Єжи Красовського “Леха”. Цивільне населення, яке разом з УПА раніше повернулось в село, при перших пострілах залишило село на попередньо приготованих санях, їх польська сторона не зачіпала. В селі встановлено польський осередок силою в один плутон.
 
Закінчують Семашки свою розповідь про події в селі такими словами:


   В п’ятдесятих роках НКВД перенесло останки вбитих 6 грудня 1943 р. поляків зі спільної могили на території села у спільну могилу на православному цвинтарі в селі Стенжаричі. Кількість жертв злочинів українських націоналістів: 104 поляки. Кількість загиблих в бою (або померлих від поранень): 1 поляк, 23 українці.
 

 

Семашки пишуть про 104 польських жертви в селі Стенжаричі. Навіть, якщо прийняти, що ВСІ поляки, вбиті 6 грудня 1943 року, походили з інших сіл і колоній, що українці привели їх місце страти з-поза меж села (що не можна виключити на підставі розповіді Семашків), все одно з тексту Семашків випливає, що принаймні 62 жертви були жителями Стенжарич.
 
Як для кільканадцяти польських родин це величезна кількість жертв, а не називається жодне прізвище. Треба додати, що пам’ятник, про який кажуть Семашки, досі знаходиться на цвинтарі в Стенжаричах і на ньому є 14 прізвищ і 10 осіб, прізвища яких невідомі, а не 42 чи разом понад сто — як стверджують Семашки.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

 

 

 

Напад на поляків в кінці липня

 
Семашки:


Наприкінці липня 1943 р. частина польського населення, яка встигла втекти під час нападу в липні, поїхала в свої обійстя, щоб забрати продовольство для себе і господарських тварин. На них напала банда місцевих українських селян, яка вбила 22 поляків.
 
Українські свідки нічого не розповідають про події 11 і 12 липня, а навіть заперечують. Однак заперечення однієї з сторін не є доказом, що таких подій не було.
 
Нагадуємо, що за версією Семашків місцеве українське населення вбило в кінці липня 22 поляків, які повернулись в село по своє майно. Як це могло статись, якщо село тоді було в руках польських шуцманів? Це можна якось пояснити (гіпотетично).
З того, що написали Семашки, випливає, що йшлося про напад з метою грабежу на людей, які ймовірно вже з забраним майном (тоді напад був би логічний) залишали село Стенжаричі. Схожа ситуація була у Вирці біля Гути Степанської біля 18 липня. Було б наївно думати, що тоді не було українських банд, які займались грабежем (як і польських чи навіть змішаних). Хаос, який панував в липні 1943 року, мусив сприяти грабежам біженців. Адже нечисленна охорона шуцманшафту не поширювалась на всю територію, а тільки на близьке оточення відділку. Стенжаричі були побудовані розпорошено. Можна було легко провести швидку атаку на краю села або поза селом.
 
Теоретично ця версія Семашків можлива, тим більше, що вони досить однозначно пишуть про вільну банду грабіжників, а не про повстанців. Чи було тоді вбито 22 особи, чи менше, це окрема тема, але сам факт нападу здається правдоподібним, чи принаймні можливим. Однак очевидно, що зараховування жертв нападу з метою грабежу до жертв “геноциду” - це явна фальсифікація, особливо, коли відомо про грабіжницькі банди, в яких були одночасно поляки і українці.
 
Найважливіше питання, як це можливо, що серед ймовірних 22 жертв, які вирушили в село забрати своє майно (тобто це точно були жителі села) невідоме жодне прізвище? Адже багато польських жителів Стенжарич вижило. Вони мали б пам'ятати прізвища родичів і сусідів, які загинули (чи пропали) в липні. Вони могли не бачити їх смерті, але мусили знати, хто поїхав у Стенжаричі і не повернувся. Можна припустити, що цей злочин відбувся поза селом — в дорозі чи на краю села, і не було свідків. Але це не пояснює відсутності прізвищ. І на підставі чого ідентифіковано нападників, якщо не змогли ідентифікувати жертв?


Сторінка, яку ведуть незалежно від Семашків :  http://wolyn.freehost.pl/miejsca-s/stezarzyce-10.html 
повідомляє про 4 (ЧОТИРИ!) польські жертви в селі Стенжаричі і 1 (ОДНУ!) жертву з колонії Стенжаричі. 
Це: Адамчук (ім’я невідоме) з колонії Марголь (ім’я невідоме) з села Дружина Марголя (ім’я невідоме) з села Жешут (ім’я невідоме) з села Дружина Жешута (ім’я невідоме) з села

	
Записані також українці, які загинули від рук поляків: 
Федір Батоговський (Батогівський) — він також є в списку Батогівської за 1944 рік Євдокія Батоговська (Батогівська) Надія Біль з Гути Стенжарицької - є також в списку Софії Батогівської за 1944 рік
 
Загалом там записано понад 100 поляків і українців з села Стенжаричі і понад 20 жителів колонії Стенжаричі. В багатьох випадках вказано післявоєнну долю цих осіб. Бувало, що українці виїжджали в Польщу, де поселялись, як “репатріанти”, між іншим.
 
Кільканадцять польських родин — це, за методологією Семашків, близько 100 осіб. Чи можливо, щоб втрати польського населення села Стенжаричі перевищували 60%? Це дуже малоймовірно. Якщо припустити, що 6 грудня загинули переважно жителі села Стенжаричі, то це б означал що втрати сягали 80%. Це абсолютно нереально. Нагадаємо, що такі “точні цифри” потім самі Семашки, Гжегож Мотика і інші після додавання множать ще на 2, а президент Дуда на 3.

 

Колонія Стенжаричі

 
Цитуємо Семашків:


Колонія Стенжаричі Польська колонія, в якій проживало кілька українських родин. В першій половині 1943 р. внаслідок українського терору і вбивств окремих осіб, зав’язалась родинно-сусідська самооборона, яка полягала в тому, що по кілька родин збиралось на ніч в одному будинку, в якому спали жінки з дітьми і старі люди, а чоловіки по черзі були на варті. Від березня 1943 р. поляки не ночували в будинках, а в скиртах соломи, стодолах, коли було тепліше — в заростях і на полях. З кожної родини хтось був на варті, щоб інші могли спати. Впродовж дня, як завжди, працювали в своїх господарствах. В червні 1943 р. упівці скликали на збори всіх чоловіків і зібрали їх на полі одного українця, яке мало високу огорожу з колючого дроту. Від різанини всіх врятувала раптова поява відділу совєтських партизан, який перебував в колонії 3 дні. Після нападу 12 липня 1943 р. на поляків в селі Стенжаричі і вбивства 8 осіб, в т.ч. ксьондза Барана, поляки в колонії почали діставати сховану в 1939 р. зброю і організовувати самооборону, в чому особливо активні були: Болеслав Канський “Чарни”, брати Казимир і Станіслав Садовські (“Заглоба” і “Мститель”). Командиром самооборони став Болеслав Канський “Чарни”. Коли в кінці липня 1943 р. в селі Стенжаричі був встановлений відділок шуцманів, в якому служили поляки, і який розміщувався в школі, самооборона Болеслава Канського разом з шуцманами охороняла польське населення. Уповці, орієнтуючись в добрій організації самооборони, від літа 1943 р. тероризували колонію нападами майже щоденно в різу пору. Населення ховалось в різних криївках, навіть в очереті. Під час однієї зі спроб нападу польські шуцмани розігнали на краю колонії упівську боївку, але був вбитий молодий хлопець Калун, який проживав в одному з крайеіх будинків. Коли на зламі листопада-грудня 1943 р. відділок шуцманів відступив з села Стенжаричі, польське населення почало залишати колонію. Під кінець 1943 р., після нападу на село 6 грудня, не маючи шансів вижити, решта польського населення поступово залишала колонію. Поляки тікали зі Стенжарич в Устилуг (Володимир-Волинський повіт) або під покровом ночі переправлялись напроти Городла на ліий берег Бугу. В цей час в колонії був вбитий Леокадій Ігнацюк. Кількість жертв злочинів українських націоналістів: 2 поляки.
Підкреслення — дуже важливе питання — напад в червні, про що пізніше...
 

 

Українська версія подій

 
Про село Стенжаричі можна досить багато прочитати в двох працях, які співставимо з версією Семашків:
 
Ярослав Царук пише про Стенжаричі:


У Стенжаричах проживало до 20 сімей поляків, серед них сім'я Садовського (батько і три сини - Казимир, Стах і Юзеф), Манік, Маковські (батько коваль і два сина), купці. Щоб не допустити до міжусобиці, до вбивств на хуторі Самотішшя в хаті Павла Киричука проведено зустріч поляків з Вердполя (Едвардполя), де старшим був Сташевський, і бандерівців. Після переговорів, які тривали до півтори години, всі вийшли на подвір'я, і осадник Садовський промовив: "Ця халупа ввійде в історію: тут домовилися про мир". Поляки зі зброєю пішли в сторону Едвардполя, а через кілька днів уже з боку Пузова була організована польська база, яка і почала вбивства.
 
Примітка: сьогодні багато людей уявляє собі, що на Волині в 1943 році сили обох сторін були цілісними і однорідними організаціями - карними, дисциплінованими і виконували команди верховного головнокомандувача. Насправді були відділи і банди, які визнавали над собою якусь владу або ні. Визнавали де-факто або номінально, або зовсім не визнавали. Ситуація була складна особливо в польської сторони, де були сили, які підпорядковувались Москві, Лондону, Беліну, як і сили, які не підпорядковувались нікому. Часто різні сили співпрацювали, що не значить, що домовленності одних схвалювались іншими.
Далі Ярослав Царук додає спогади свідків, ми візьмемо з них тільки ті фрагменти, які нас цікавлять.

 

Напад 20 липня

 
Записано 16.04.1996 p. у Володимирі-Волинському зі слів Оліферука Василя Олексійовича, 1911 р. (нар. у Стенжаричах):


Перед самими жнивами 1943 р. від села Пузова прибув польський загін на хутір Самотішшя, який входив у село Стенжаричі. Село Пузів вже палало. Почулося кілька пострілів, і люди почали поспішно втікати, залишаючи все в хатах, хлівах, стодолах. Селяни втікали до Стенжарич, а далі знялися з місць люди з хуторів Вільховця, Ніпчик, Решитник, які належали до Стенжарич. Звичайно, втекли не всі. Одні не втікали, бо були безпечні, що вони нікому кривди не зробили, і їм не вдіють, інші - тому, що не мали куди і на чому втікати, ще інші нездужали.
 
 Поляки пройшли хутір Самотішшя, зайшли у Стенжаричі, зайняли цегляну двохповерхову школу і відразу почали робити з неї укріплення: на чотирьох кутках побудовано доти, протягнено колючий дріт висотою до двох метрів у кілька рядів, пізніше прокопано шанці з ходами сполучення . Різні чутки ширились по селу після того, як поляки зайняли школу. Одні твердили, що всіх не будуть убивати, а тільки молодих чоловіків і хлопців, другі, що всіх підряд, а ще треті, що будуть знищувати тільки тих, в кого є хтось в лісі (в українських повстанцях), і тих, що покинули німецьку поліцію.

 
Семашки теж згадують про захоплення школи, але при цьому додають, що це зробили польські шуцмани — не вказують тільки точну дату, але припускають, що це могло бути в липні. Знову цитуємо Семашків:


Після різанини поляків у Володимирському і Горохівському повіті, яка відбулась 11 липня 1943 р. і в наступні дні, між липнем і жовтнем 1943 р. в селі розмістився відділок шуцманів, що складався з 30 осіб, і в якому служили поляки.
 
Далі Оліферук Василь Олексійович розказує:


“Це відбувалося перед самими жнивами, десь біля 20 липня 1943 р. Вбито багато селян-українців Кожуховський Максим, Чапа Степан, Чапа Оксана, їхня тітка Береза, сім'я Крамарів з чотирьох осіб, Чапа Федір Омелянович, дружина Олександра, Кость (Книш) Любов Матвіївна з семирічною донечкою Любою і ще меншим синочком (Любу Кость і дітей постріляв поляк на прізвище Бороць за стодолою поляка Садовського, стріляв у голову). Фурманюк Юрій Йосипович, 18 р., був поранений, і поляк Стах Садовський "пожалів": "Добіць, єго, нєх не мечи сє". Його добив поляк родом з села Полум'яного на прізвище Китко. Був убитий Казмірчук Йосип, отой, якого мама запевнила, щоб повертався додому. Вбили також маму й тата. Убитий і чотирнадцятирічний Іван Клейнис, якого мама теж намовила повертатись додому. Вбитий разом із батьком, а мати залишилася живою і все життя оплакувала, що вона сама загубила сина, намовивши його прийти на смерть. До Клейнисів на подвір'я зайшло двоє озброєних польських шуцманів і наказали Іванові, його мамі та двом сусідкам поставати на коліна, а тоді один вистрілив Іванові в потилицю, зайшовши ззаду. Мамі дали лопату і сказали закопати, а сусідки допоможуть.”
 
В цій розповіді, як і в інших бачимо, як на долоні, якою була — за версією українських свідків — співпраця польських шуцманів з польською самообороною, про що Семашки писали:


Коли в кінці липня 1943 р. в селі Стенжаричі був встановлений відділок шуцманів, в якому служили поляки, і який розміщувався в школі, самооборона Болеслава Канського разом з шуцманами охороняла польське населення.
 
В цьому фрагменті Семашки пишуть однозначно, що все-таки в липні шуцмани захопили село. В іншому місці пишуть, що між липнем і жовтнем. “Кінець липня” більш-менш співпадає з українською версією. 20 липня чи”кінець липня” - невелика різниця.

 

“Кривавий Потап”

 
Семашки згадують в своїй розповіді про командира українських націоналістів “Кривавого Потапа”, який мав вбити під час першого нападу на село (12 липня) ксьондза Барана і ще 7 поляків. 
 
Про це Ярослав Царук пише так: 
 
 
Записано 11.02.2002 р. у м. Володимирі-Волинському зі слів Чернія Бориса Володимировича (1934 р.н., нар. у с. Стенжаричах):

	

	
Вивчаючи карну справу "кривавого Потапа" (Грушко Потап Андрійович), я не знайшов згадки про те, що він убивав поляків, а лише, що він був райпровідником ОУН з військової підготовки. Цього було досить, щоб пізніше військовий трибунал його засудив на 20 років каторжних робіт і 5 років ураження в правах. Слід мати на увазі, що тодішні радянські суди засуджували повстанців на кару смерті за вбивство хоча б однієї людини. Отже, цей факт говорить про те, що Потап не вбивав поляків. Хочу навести ще один доказ на виправдання Потапа від звинувачень у вбивствах.

	
Стрільчук Андрій Степанович, мешканець с. Стенжаричі до 1955 р., розповів:

	
"Коли поляки почали вбивати українців, то до Потапа привели двох поляків, Стаха і його дружину, яким було за 50 років. Цих литовських поляків, які жили у Васильчука на хуторі Ніпчики, Потап відпустив: "Ви що привели стариків судити? Ви приведіть молодих, що вбивають українців, отих ми будемо судити перед народом!"

	
Старих поляків відпустили. Пройшло небагато часу і на Ніпчиках поляки спіймали Дубюка Йосипа, мене (тобто Стрільчука Андрія Степановича, на той час 14років), Стрільчук Катерину Степанівну, 24 роки, нашого тата Степана, 57р., Шпур Мариню, 53 р. І ось цей поляк Стах умовив поляків відпустити усіх і нікого не кривдити, бо вони нас теж відпустили. І нас поляки відпустили ".

	
Так звідки ж взялася назва "Кривавий Потап" у польських істориків? Ось, що мені написала дочка Потапа Стефа:

	
"За Польщі був звичай влаштовувати забаву (танці) в когось із селян, бо ж тоді ніяких клубів не було. Так ось, під час танців часто поміж хлопцями відбувалися бійки, в яких, як правило, завжди були замішані брати Садовські. Тато не міг терпіти грубощів, насильства, скандалів, а був безстрашний і вмів битися навкулачки, і часто ці галаховаті Садовські втікали від нього з розбитими носами, старожили розповіли про події, які відбувалися в селі Стенжаричі і, коли мова заходила за Потапа, то всі без винятку говорили, що він був надзвичайно чесним, справедливим, начитаним і ніколи не дозволяв когось скривдити, принизити. Натомість, на руках Садовських багато невинної крові українців з Турівки, Ворчина, Корчунка, Полум'яного, Микитич, Стенжарич".
 
Те, що українці не згадують про вбивство ксьондза Барана і семи інших поляків - не доказ, що цього не було. Так, як згадки поляків про вбивство ксьондза Барана і семи інших поляків - не доказ, що це було. Істрорія - це передовсім суперечка про достовірність. Якби в цьому брав участь Потап Грушко, то ця справа ймовірно спливла б на його суді.

 

Родина Приступів

 
Приклад опису злочину, вчиненого поляками тільки проти одної родини в Стенжаричах. Записано 9.02.1993 р. у м. Володимирі-Волинському зі слів Приступи Анатолія Лукашовича (1924 р.н. у с. Стенжаричах):


Наша родина жила на хуторі Самотішшя, що належав до села Стенжаричі: батько Лукаш Приступа 1903 р. народження, мама Ганна і нас шестеро братів. Коли до села наближалися польські підрозділи, люди з хутора тікали до лісу. Це сталося 20 липня 1943 р. Під вечір зі Стенжарич до обійстя під’їхали кілька підвід з поліційної бази, що була в Стенжаричах. Тато лежав тоді тяжко хворий, не зводився з ліжка, та й ми були ще малі, тож наша родина так і залишилася. 
 
Я неподалік пас корову з бичком. Зачувши постріли біля хати, заховався у рів. За якийсь час визирнув і побачив поляка з вилами. Впав на дно рову, затулив руками голову та й лежу, чекаючи удару вилами. Але поляк мене напевно не помітив, він погнав корову з бичком. Семирічний Льоня тікав у поле поміж полукіпків жита. За ним стріляли, але йому вдалося заховатися у мак. Шестирічний Женік заховався на полі в картоплинні. Коли бандити від’їхали, ми троє наблизилися до хати. Я побачив, що стіна вище вікна забризкана кров’ю, кривава доріжка веде до льоху. У ньому ми знайшли мертвих батьків і трьох братів. Льоня і Женік розповіли, що встигли побачити. Поляки зайшли до хати, витягли хворого тата на подвір’я, сперли до стіни й били прикладами в голову, груди, в живіт, били й лежачого. Маму із шестимісячним Іванком на руках поставили до стіни поряд з конаючим татком і вистрелили в голову. Іванко, ударившись до землі, заплакав, його також застрелили. 12-річному сину Федору тут же, під хатою, розтрощили голову обухом сокири. Вітик мав 2,5 років. Його лезом сокири розрубали від плеча до грудей. Він спочатку стогнав, потім замовк. 
 
Поляки довго нишпорили по господарці, вантажили на підводи наше майно. З хати й клуні усе майно було забране. У сусідів убито ще трьох жінок. Нікого з мешканців довкола не було. Більше йти не було куди, й ми пішли до тітки Марії, маминої сестри. Вона була одружена з поляком Джигалом з хутора Ніпчики, а жили вони тоді у Стенжаричах, біля школи, в якій була розміщена польська поліція. Вже біля їх хати нас побачили й схопили. Погнали до школи. Першим над ямою поставили Льоню, але дядько Джигало вчасно встиг нас забрати. Того дня поляки вбили ще кількох людей. Близько місяця ми жили в тітки, разом із її двома синами. Коли в Стенжаричах ліквідували поліцію, тітка разом з рештою польських родин виїхала. Сказала: «Ви укранці, залишайтеся жити на своїй землі». Нас забрав батьків брат Іван. Так ми троє залишилися живими, тепер мешкаємо у Володимирі.

 
Який образ виникає з цих свідчень? Цілком зрозуміло, що кожна сторона говорить в першу чергу про злочини противника, і неохоче згадує про злочини своїх співвітчизників. Для Семашків існуює тільки героїчна боротьба поляків з УПА або "виправдана відплатна акція", про озвірілих вбивць, хворих з ненависті злочинців взагалі не може бути мови...
 
Читаючи українські свідчення можна дійти висновку, що українці були народом, в якому не було бандитів, не було самовільних командирів-різунів, а поляки вбивали тільки беззахисних і невинних людей.
 

Могила родини Батогівських в Стенжаричах, вбитої поляками: Андрія, 

йго дружини Анастасії та їх дітей Раїси і Люби.

 

Насправді під час війни, особливо під час братовбивчої “війни у війні”, розквітли воєнні та звичайні злочини. Відзивались найнижчі інстинкти, які приховувались в мирний час. Те, що описує Анатолій Приступа, не було ніякою “відплатою”, а тим більше “боєм”. Це був просто садистично-злочинний вчинок, здійнений в переконанні про безкарність і поєднаний з грабежем. Доробляння насилу теорії власної “виправданої відплати”, “славної боротьби” чи “запланованого геноциду” протилежної сторони - це просто фальсифікація історії.
 
Який “запланований геноцид”? Якщо багато беззахисних поляків місяцями жили на територіях, які опанувала УПА, чого прикладом в певний період були село і колонія Стенжаричі. Таких прикладів на Волині можна знайти десятки, якщо не сотні. Не треба навіть шукати українські книжки. Навіть в Семашків є безліч прикладів поселень, де поляки місяцям жили під владою УПА, а гинули лише тоді, коли закрутилась спіраль злочинів, відплат і відплати за відплату. Окремою проблемою є завищення кількості жертв.

 

“Знищення бази УПА” в лютому 1944 року

 
Ярослав Царук:


У польській книжці написано, що 20 лютого в кількагодинній боротьбі підрозділів 27-ої дивізії АК із сильною базою УПА загинуло 25 українців і один поляк. У місцевих селян збереглись інші спогади. Під весну, в кінці лютого -березні (дати люди не пам'ятають) 1944 р. поляки з Білина напали на Ніпчики (це хутір с. Стенжаричі), ловили людей, заганяли в стодоли, а потім їх підпалювали. 
Тоді загинули: Мартинюк Сергій, Козубський Володимир Іванович, уся сім'я Курило (Микита, Марина, Оля, Степан), Олена, Василь Вавринюк, Іван Вавринюк, Параска Вавринюк (була в цю пору вагітна), Ніна Вавринюк, ще дівчинка та хлопчик, Кузьма Плисько, син Іван, його дружина, син Лукаш та Василь, Галя, Ніна, Параска, дочка Оля. Плисько Олі було 11 років, і вона носила намисто ("пацьорки") на шиї з камінчиків. Коли на попелищі підбирали спалені останки від людей, то те намисто лежало між черепом і скелетом. Приступи - десь із четверо людей - згоріли в двох клунях. Спалені живцем, чи постріляні, невідомо. Ймовірніше, що живцем, бо ті, хто залишився живим, чули страшні крики. Це були стодоли Кулика Никифора Павловича і Коритнева Семена. Отже, більше, ніж 23 людини, якщо в польських мемуарах йдеться про той самий день. 
 
Але то було ще не все. 
Люди з Ніпчиків втікали почувши про появу бандитів, у бік села Новини, бо знали, що там є самооборона, а за селом ліс, де можна сховатись. Та не всім пощастило добігти туди. Кулик Олена Семенівна, 51 р., з Курило Степанидою, 15 р., та Оленкою, 4 р., втікали від смерті й, щоб перевести подих і заховатись, вскочили до хати Тосика Новосада, а поляки, що за ними гналися тут як тут. "Лежаць!" - жінки і дівчинка попадали на долівку, а маленька Оксанка залізла на ліжко і з переляку голосно плакала. Вдарив бандит по маленькій голівці прикладом, а воно ще сильніше заплакало, аж захлиналось. Ще раз вдарив, і дівчинка, плачучи, покотилася з ліжка на долівку. "Яке мале, а таке моцне" - вистрілив, добив. Тоді кинувся до Степаниди, колов довгим тонким штиком, що був на гвинтівці, пробивав наскрізь молоде тіло. Скрикнула, а тоді тяжко-тяжко застогнала і невдовзі замовкла після якихось десятка ударів. Другий кат колов Олену Кулик. Вона була по-зимовому тепло вдягнена, а вбивця втішався, бив несильно плоским широким багнетом, обираючи після кожного удару нове місце. "Защель, добій ту стару холеру!" -радить один. "Нє псуй кулі, она стара і так здохне" - подав голос другий. А він все бив і колов. Убивці вийшли з хати. Олена знала, що хату підпалять, і що, поки є сила й свідомість, потрібно вибратися надвір, бо інакше неминуча смерть у вогні. Поволі вибралася з хати і поповзла до копички соломи, що стояла неподалік на подвір'ї. Аж тут знову поляки. Один хотів добити, але другий кинув: "Нє руш, она дойдзе". І тут почався з Новин наступ хлопців самооборони...

 

Баланс втрат за версією Ярослава Царука

На фотографії Ярослав Царук біля масового поховання 53 українських жертв, 
вбитих поляками в грудні 1943 року. Цвинтар в Стенжаричах.
 

 

Ярослав Царук так підсумовує в своїй книзі українські і польські втрати в селі:



 Як стверджує перший повоєнний секретар Стенжаричівської сільської ради Батогівська Софія Федорівна (1923 р.н.), в Стенжаричах було вбито поляками за війну 198 душ. Вона в кінці 1944 р. брала участь в підрахунках вбитих. У селі перед війною нараховувалось біля 300 дворів, включаючи Самотішшя, Вільховець, Ніпчики, Решитники. Все село було спалено, залишилось лише чотири хати, у Ніпчиках теж багато спалено, наполовину спалено Решитники. Самотішшя та Вільховець не погоріли. 28.08.1943 р. була спалена церква у Стенжаричах. Поляків вбито до 20 душ.Загальний список українців, які загинули від польських воєнізованих формувань: 
1-2. Батогівський Федір Юрійович, 57 р. і Батогівська Євдокія Михайлівна, 57 р., дружина, вбиті перед жнивами 1943 р. 
3-7. Батогівські Андрій Федорович, 38 р. і Анастасія з дітьми (Антоніна, 20 р., Раїса, 25 р., Любов, 1 р.). 8-9. Андросюк Федір, 62 р. і його дружина Палажка, 54 р. (АУСБУ у Волинській області, Ф.П-2596, т. 4, арк. 313). 
10. Байкевич Роман. 
11. Береза Федір Омелянович. 12. Береза Марія. 
13-14. Береза (діти). 
15. Береза (сестра Федора). 
16. Біль Надія, 23 р. - 8.03.44 р. 
17. Біль Марія Іванівна, 63 р., застрелена біля своєї хати в жнива 1943 р. 
18. Бондар Андрій, вбитий поляками в селі Землиця Любомльського району в 1943 році (АУСБУ у Волинській області, ф. П-2596, т. 2, арк. 2,247,308). 
19-25. Вавринюк Василь, Олена, Іван, Параска (вагітна), Ніна і двоє дітей (хлопчик і дівчинка) спалені у Ніпчиках 14.03.1944 р. 
26. Вавринюк Микола Анатолійович, 8 років -заколотий штиком 15.02.1944 р. 
27. Вавринюк Тимофій. 
28. Вавринюк Олена. 
29. Вавринюк Юрій. 
30. Вовк Катерина, 15 р. - 8.03.1944 р. 
31. Нашинський Петро Іванович. 
32. Гуль Євдокія Власівна. 
33. Гуль Марія Іванівна, 10 р. (онука) 
34. Джарига Пилип Тихонович. 
35. Дривецький Дмитро. 
36. Дривецька Уляна. 
37. Дривецький Микола. 
38. Дривецька Софія. 
39. Дривецька (дівчинка). Сім'я побита і спалена в кінці липня 1943 р. 
40. Дубина Павло Кузьмович, 18 років, вбитий взимку 1944 р. і напівспалений. 
41. Зайончковська Варвара. 
42. Зайончковський Дмитро Миколайович. 
43. Зайончковська Регіна. 
44. Казмірчук Йосип. 
45. Киричук Надія Михайлівна. 
46. Клейнис Август. 
47. Клейнис Іван Августович, 14 р. 
48. Книш Матвій Йосипович. 
49. КнишМеланія. 
50. Книш Кость. 
51. Книш Любов Матвіївна. 
52. Книш Галина Матвіївна. 
53. Книш (син), 3 р. 
54. Книш Яків. 
55. Книш Антон Степанович, заколотий штиком. 
56. Книш (дружина). 
57. Книш (син). 
58. Ковалюк Степан Якубович, спалений. 
59. Ковальчук Микола Микитович. 
60. Кожуховський Микола Семенович. 
61. Кожуховський Максим Семенович, 61р. 
62. Кожуховський. 
63. Козмирук Йосип Васильович. 
64. Козмирук (дружина). 
65. Козмирук (син). 
66. Козубський Володимир Олександрович, спалений. 
67-74. Колайчик (або Кулайчик) Микола Григорович (сім'я з 8-ми чоловік вбита в липні 1943 р.). 
75-77. Кравчук Василь Денисович (сім'я з 3-х чоловік спалена). 
78. Кравчук (Майстрівська) Оксана Дмитрівна, 70 p. 
79. Кулайчики (сім'я). 
80. Кулик Никипор Павлович. 
81. Кулик Савка Омелянович. 
82. Кулик (дружина). 
83-86. Курило Микита, Марина, Ольга Микитівна, Степан Микитович, спалені живими 14 березня 1944 р. на Ніпчиках. 
87. Курило Степанида Микитівна, 13 p., вбита багнетом (біля 10 ран). 
88. Курило Олена Микитівна, 4 р. 
89. Курило. 
90. Курчинська. 
91. Левчук Йосип Дмитрович. 
92. Луценя Марія, 40 p., вбита в жнива 1944 р. 
93-94. Маркитан Панас Йосипович, 38 р., Маркитан (за чоловіком Грабовська) Марія Йосипівна, 46 p., брат з сестрою втоплені в криниці взимку 1944 р. 
95. Мартинюк Микола Григорович, 69 р. 
96. Мартинюк Сергій Андрійович, спалений. 
97. Мартинюк Явдоха Якимівна. 
98. Матвеев Семен Омелянович. 
99. Міщук Антон Пилипович, 59 р. 
100. Міщук (дівоче прізвище Береза) Параска Семе-нівна, 45 р. 
101. Міщук (за чоловіком Берхат) Текля Антонівна, 33 р. 
102-104. Міщук Дарія (сім'я з 3-х чоловік). 
105-106. Панасюк Василь Флорович з дружиною. 
107-109. Пеценюк Степан з дружиною і сином Леонідом, спалені. 
110. Плисько Кузьма Савович. 
111-112. Плисько Іван з дружиною. 
113. Плисько Лукаш. 
114. Плисько Василь. 
115. Плисько Галина. 
116. Плисько Ніна. 
117. Плисько Параска. 
118. Плисько Ольга, 11 р. Родина з дев'яти осіб була спалена заживо 14.03.1944 р. на хуторі Ніпчики. (ДАВО, ф. 164, оп.З, спр. 11, арк.1-6). 
119. Понти Палажка. 
120. Приступа Зіновій Степанович. 
121. Приступа Лукаш Федорович, 40 р., забитий прикладами. 
122. Приступа Ганна Денисівна, 33 p. 
123. Приступа Федір Лукашович, 12 р., убитий обухом сокири. 
124. Приступа Віктор Лукашович, два з половиною роки, зарубаний сокирою. 
125. Приступа Іван Лукашович, 6 місяців. 
126. Приступа Марія Федорівна, 31 p., застрелена. Родина похована в спільній могилі на кладовищі с. Стенжаричі. Є пам'ятник. 
127. Семенюк Пилип. 
128. Семенюк Олена, по сільському Гуляна. 
129. Семенюк Юрий (сусід). 
130. Слащук Григорій Кіндратович. 
131. Филимонюк Михайло Іванович. 
132. Филимонюк Тетяна Семенівна, 70 p., спалена. 
133. Фурманюк Юрій Йосипович, 18 р. 
134. Чала Іван Степанович. 
135. Чала Степан Трохимович. 
136. Чала Федір Омелянович, 55 р. 
137. Чала Олександра. 
138-139. Чапа Оксана і дитя. 
140. Чапюк Степан. 
141. Чапюк Марина (сестра). 
142. Чапюк Оксана. 
143. Шамрило Іван Петрович. 
144. ШпурЄвдокія. 
145. Шпур (дочка). 
146. Шилінговський. 
147. Хлопчик, заколотий вилами, що так і лишилися в грудях. Це було взимку 1944 р. на хуторі Решитники. 148-150. Родина Островських.

	
У польській книзі, виданій у 2000 році, про яку вже йшла мова, записано, що в Стенжаричах 6 грудня 1943 р. селяни села з сусідами-українцями з інших сіл вчинили морд 42 поляків. Наскільки мені відомо, така подія була, але вбито не 42 поляки, а 16. Це сталося після того, як 1 грудня 1943 р. поляки в сусідньому селі Стрілецькому порубали 47 українців.

	
Загинули поляки:
1. Беднарський Філіп, 70 р. 
2. Вадехська Леза. 
3. Зайончковський Юзеф. 
4. Маковська Янка. 
5-9. Маковський Леон і ще четверо селян. 
10-11. Адамчук, батько й син. 
12-13. Грабінська - мама й дочка. 
14-15. Корвати - 2 особи. 
16-17. Орлики - 2 особи.

	
Усі ці люди, крім одного, були вбиті 6 грудня 1943 р. й поховані біля костела та перепоховані в 1978 році на кладовищі Стенжарич, де поставлено пам'ятник на могилі і на ньому записано 24 особи, вбиті 6 грудня і пізніше.
У книзі, виданій у 2000 році, на сторінці 850 записано, що в селі і на колонії вбито 106 поляків і 23 українці (загинули в бою). З 25 старожилів Стенжарич ні один не зміг пригадати, щоб було вбито більше 20 поляків, зате губились у підрахунку вбитих поляками українців. За п'ятдесят років мовчання і пригноблення багато забулося, але можна погодитися з Софією Батогівською про те, що українців загинуло 198 чоловік
 
 
Софія Батогівська(ліворуч)  народилася в 1923 році. Фото, зроблене перед війною. Після війни - перший секретар сільської ради в Стенжаричах
Складений вже під більшовицькою владою поіменний список українців, вбитих поляками у Стенжаричах бузсумнівно має велике значення для чесних дослідників польсько-українського конфлікту. Чи можливо, що щось “дописали на польський рахунок”? Чи можливо, що дописали людей, які наприклад загинули під час проходження фронту через Волинь чи дописали в список якісь жертви радянських репресій? Цього не можна виключити, але список Софії Батогівської у будь-якому випадку дає уявлення про те, з яким порядком чисел маємо справу. Треба взяти до уваги, що список може включати сусідні поселення - про це написано нижче.
 
Також треба пам’ятати і ніколи не забувати, що різні радянські документи, які обтяжують українську сторону, польськими ліцензованими істориками та “істориками” завжди трактуються, як БЕЗУМОВНО достовірні документи. Тому й до списку Батогівської вони повинні поставитись серйозно, хоч він походить з часів радянської окупації. Тим більше, що прізвища жертв, записаних в ньому, пізніше називали й свідки тих подій в інтерв’ю, які проводив Ярослав Царук та Іван Пущук.
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

 

Колонія Стенжаричі і “Червневе зібрання”

 
Іван Пущук — історик, який також досліджував трагічні події в цьому селі, на підставі розповідей свідків заперечує ствердження Семашків щодо “польської колонії”. 
 
Нагадуємо Семашків:


Колонія Стенжаричі Польська колонія, в якій проживало кілька українських родин. В першій половині 1943 р. внаслідок українського терору і вбивств окремих осіб, зав’язалась родинно-сусідська самооборона, яка полягала в тому, що по кілька родин збиралось на ніч в одному будинку, в якому спали жінки з дітьми і старі люди, а чоловіки по черзі були на варті. Від березня 1943 р. поляки не ночували в будинках, а в скиртах соломи, стодолах, коли було тепліше — в заростях і на полях. З кожної родини хтось був на варті, щоб інші могли спати. Впродовж дня, як завжди, працювали в своїх господарствах.
 
 
Іван Пущук:


Стенжаричі - колонія. 14 обійсть. Жили українці (7 сімей), поляки (Вільчиньські, Клюсіки, Цукери, Чароти), а також змішані (Баліцькі, Кудиби, Шумські) - тобто не відповідає дійсності твердження 5.8.847, що це була польська колонія. Неправда ніби «у першій половині 1943 р.» та «внаслідок українського терору закатовані окремі особи». Природно, це мали б бути поляки, але вони не названі. Можливо, чотири польські сім’ї колонії й утворили «сімейно-сусідську самооборону», яка полягала в тому, що вони збиралися на ніч в одному будинку. Хоча свідки-українці стверджують: після вбивств у суміжному селі Стенжаричі поляками-шуцманами та аківцями десятків українців саме вони чинили так. Із поляків же ніхто вбитим не був, тому така пересторога їм була зайвою. Вимислом вважають тогочасні українські мешканці твердження інформатора, ніби вже у березні 1943 р. поляки колонії ночували не в будинках, а в «скиртах сіна». (Які вони в березні?) Адже, саме в ту пору поліцаї-українці втекли від гітлерівців до УПА, підрозділи якої лише формувалися на Рівненському Поліссі, жодних воєнних дій не вели, на Володимирщині були відсутні. Тієї пори в околиці жодних убивств поляків не було.
 
Іван Пущук також пише іншу версію подій про червневе зібрання всіх чоловіків — поляків силами УПА з метою їх вбивства. 
Нагадаємо Семашків:


В червні 1943 р. упівці скликали на збори всіх чоловіків і зібрали їх на полі одного українця, яке мало високу огорожу з колючого дроту. Від різанини всіх врятувала раптова поява відділу совєтських партизан, який перебував в колонії 3 дні.
 
За версією Пущука було навпаки:


У червні 1943 р. на луках дійсно було зібрано з колонії чоловіків і їм грозила розправа, а порятувала їх справді поява загону червоних партизанів. Знайомлячись із викладом цієї події в інтерпретації В. і Е. Сємашків, тогочасні мешканці маленької колонії, в яких це було на очах, дивуються з надзвичайно зухвалого перекручення фактів на сторінках книги Сємашків. Адже насправді було зібрано не польських, а українських жителів колонії, і не упівцями, а - поляками-шуцманами. Саме останні мали вчинити погром - не поляків, а українців, - і був дійсно зупинений появою радянських партизанів.

 
Як завжди в таких випадках - слово проти слова. Однак можна відносно легко встановити, які були національні пропорції в колонії Стенжаричі. Якщо було лише кілька родин, а радянський відділ відійшов через кілька днів, то що стримувало УПА вбити поляків після відходу совєтів? Постійного посту польських шуцманів в сусідньому селі Стенжаричі в червні ще не було. Так стверджують самі Семашки. Але там був “осередок УПА”:


Українське село, в якому жило кільканадцять польських родин. Від початку німецької окупації до березня квітня 1943 р. в селі знаходився пост української поліції. Після того, як поліціянти покинули службу, в селі знаходився осередок УПА.
 
З книжки Семашків ясно випливає, що територія в червні (і в травні) була підконтрольна УПА. Отже, що стримувало УПА вбивати поляків перед “червневим зібранням” і що стримувало упівців між “червневим зібранням” і створенням бази шуцманів в липні? Упівці хотіли вбивати поляків в червні (напевно тільки за те, що були поляками), а потім роздумали? А може їх переконав радянський політичний офіцер, що вбивство поляків треба відкласти до наступного місяця?
 
І ще один фрагмент Семашків на тему колонії Стенжарич:


У червні 1943 р. упівці скликали зібрання всіх чоловіків і зібрали їх на полі одного українця, яка мала високу огорожу з колючого дроту. Від різанини всіх врятувала раптова поява відділу радянських партизан, який перебував в колонії 3 дні. Після нападу 12 липня 1943 р. на поляків в селі Стенжаричі і вбивства 8 осіб, в т.ч. ксьондза Барана, поляки в колонії почали діставати заховану зброю з 1939 р. і організовувати самооборону...
 
В червні УПА пробувала вбити поляків, але поляки почали витягати заховану в 1939 році зброю тільки в липні? Ймовірна спроба вбивства поляків в червні не була достатнім приводом, щоб витягнути зброю і організувати озброєну самооборону?
Коли є слова проти слів, треба задуматись, чиї слова логічні, а чиї не мають сенсу і суперечливі. 
Достатньо просто самостійно подумати...

 

Баланс втрат за версією Івана Пущука:



Свідчать Веремій Іван Іванович, д. н. 2.12.1924 р„ Приступа Микола Федорович, д. н. 6.08.1926р., Бородчук Леонід Остапович, д.я 1.08.1929р., Киричук(Вавренюк) Ольга Семетвна, д. н. 12.07.1932 р„ Вавринюк (Остаток) Марія Максимівна, д. н. 14.10.1931р., Вавринюк Петро Васильович, д. н. 20.06.1932 р„ Бобкевич (Куимицька) Тамара Семенівна, д. н. 1.12.1934р., тогочасна мешканка суміжного хутора Ніпчик, Веремій (Батогівська) Тамара Кузьмівна, д. н. 30.06.1937р., тогочаснамешканкасуміжного хутора Самотішшя, Чопа (Литвинчук) Зінаїда Гордіївна, д. н. 29.02.1930р. і Мосурець (Вавренюк) Лідія Петрівна, д. н. 27.09.1933 р., тогочасні мешканки суміжного хутора Вільхівець. 400 обійсть (ДАВО, 1940р.).

	
Абсолютну більшість мешканців становили українці. Жили також поляки: Адамчуки, Будасіньські, Коновалеки, Патиєвичі, Карвати, Крашевські, Орлоні та ін. Містився гмінний постерунок поліції. Комендант - Францков’як. Служили 7 поліціянтів, виключно поляків (Вітос, Носік, Росяк та ін. - усі, крім одного, мали сім’ї, квартирували). Комендант - Францков’як. Вчителями 7-класної школи теж були виключно поляки в кількості 6 осіб із сім’ями. Керівник школи - Женчиковський. Інші - його дружина, Маженьська, Ліпіньська, Клосек, Барчук. Найбагатшою людиною в селі був поляк Бачиньський, торгівець деревиною, мав найманих працівників……
 
Викликає подив, що до числа вагомих свідченнь інформатор відносить, а В. і Е. Сємашки повторюють, посилання на «НКВД». У п’ятдесяті роки кагебісти, ніби не маючи іншого заняття, самі перенесли останки закатованих поляків на православний цвинтар до збірної могили Не думаємо, що так було, - усе вчинили самі колишні польські мешканці Стенжарич. Це вони поставили пам’ятник - але, судячи з напису, не на збірній могилі, а над подружжям Бжезьнякевичів Гелєни і Антонія. Щоправда, згодом на ньому, поставленому без сумніву рідними, укріплено пам’ятну таблицю, яка повідомляє, що в селі потерпіли також поляки Костецький, троє Маковських, Пінк, троє Орлонів, Раєвський, двоє Вадельських. Усі - без імен, лише один із Вадельських відомий авторам, як Рисєк. Разом 14. Названо ще 10 (номери 15-24) як невідомих. Тобто це і є єдине в селі свідчення про загиблих польських мешканців. Таблиця з довільно складеним списком укріплена на пам’ятнику не кагебістами, а польськими родичами й знайомими жертв, тому саме їй, а не компілятивному переліку в книзі Сємашків маємо підстави вірити. 
 
Подив викликає лише одне: чому 10 осіб названо «невідомими»?.. Хоча - такий же клопіт і у тих, хто складав перелік убитих українців: час безжалісно краде пам’ять.' Протягом 1938-1944рр. у час загострення міжнаціонального протистояння аківським загоном, що йшов із корінної Польщі до аківської «бази» в колонії Білин та до найголовнішої на Волині в колонії Засмики (Ковельський район) а також місцевими підрозділами шуцманів-поляків та аківськими боївками убито 195 українців, упівцями та іншими українцями з помсти - не більше 24 поляків.

 
Нагадуємо слова Семашків:


В п'ятдесятих роках НКВД [sic!] перенесло останки вбитих 6 грудня 1943 р.поляків з масового поховання на території села на православний цвинтар в селі Стенжаричі.

 
 
 

 

Підсумок

 
Після кожного етнічного конфлікту, в кожній етнічній групі є схильність завищувати власні цивільні втрати і занижувати цивільні втрати противника. Завжди треба враховувати цю похибку. Дуже вірогідно, що список Софії Батогівської, на який безпосередньо посилається Ярослав Царук, містить також прізвища жителів сусідніх сіл, а не лише жителів села і колонії Стенжаричі. Прикладом може бути Надія Біль з Гути Стенжарицької. Сама кількість господарств — 400 — також свідчить про те, що рахували разом кілька поселень, які Семашки описують окремо. Однак українські джерела проливають більше світла на питання кількості втрат обох сторін конфлікту і на реальний перебіг подій.
 
Надзвичайно важко конфронтувати польські і українські джерела, особливо, коли маємо справу з передовсім спогадами свідків, які розповідають про події кількадесятирічної давності або навіть не свідків, а осіб, які знають про перебіг подій з усного переказу наочних свідків.
У випадку села і колонії Стенжаричі маємо ситуацію, коли українські свідки щоправда відкидають твердження про напад на село і вбивств місцевих поляків 12 липня і в кінці липня, але визнають, що був напад (вбивство, відплата) 6 грудня 1943 року і за їх даними в той день вбито близько 20 поляків. Навіть самі називають 16 прізвищ вбитих в той день осіб. Одночасно додають, що це була “відплатна акція” УПА за вбивство 47 невинних українців в сусідньому селі Стрілецьке за 4 дні до того.
 
 
 
Пам'ятник на масовій могилі в Стенжаричах: 
"Тут покояться 53 душі, замучені бандитами в грудні 1943  р. 
Пам'яті Мацьохи Єдокії - від мами і брата".
 

 

Вбитих тоді поховали саме в Стенжаричах. На фотографії вище — масове поховання 53 жертв цього злочину — 47 вбитих 2 грудня і 6 осіб, вбитих в інший час. Саме цей злочин мав викликати бажання помсти в повстанців. Адже серед них також були люди з Стрілецьких, в яких вбили батьків, братів, сестер, інших родичів чи друзів. Це був час ескалації злочину і все більш сліпої відплати.
Ми намагаємось, щоб ця стаття була максимально об’єктивна і неупереджена. Тому ми в ній розмістили також інтерпретацію гіпотетичних подій 11-12 липня і кінця липня, хоч українські свідки заперечують, що в ці дні відбувся злочин.
Інше дуже важливе питання, яке кидається в очі, те, що Семашки стверджують, що в селі і колонії вбито 104 поляка, але самі вказують 33 жертви, прізвища яких відомі, тобто близько 31%.
Українські джерела називають 195-198 жертв в цьому селі, але відомі імена 150 осіб, тобто близько 77%.
Але найважливіше, що Семашки зовсім не згадують про невинні українські жертви в цьому селі, а виходить, що їх було вдвічі більше від сумнівної кількості 104 вбитих поляків. А якщо рахувати тільки жертви, прізвища яких відомі, то менше майже в п’ять разів!
А якщо верифікувати прізвища жертв? Яка тоді буде пропорція? З українських джерел відомо, що в селі (крім нечисленних винятків) не жили люди, яких називають Семашки, як жертв злочину. Більше того, незалежна від Семашків польська сторінка не містить жодних даних про цих людей!
Стенжаричі - це приклад польського рівня знань. Знань чи радше незнання?
Невинні поляки... жертви геноциду... відсутність українських жертв, або щонайбільше “зрозуміла і виправдана відплата”, або “бандити”, які “загинули в бою”. Звідси виникають міфи про 100 тисяч польських жертв всього конфлікту чи навіть 100 тисяч жертв тільки на Волині?
Не так давно президент РП Анджей Дуда сказав:


Це дуже сумна дата для багатьох польських родин, які в 1942, 1943, 1944 втратили на Волині своїх близьких. Оцінюється, що це було близько 100 тисяч поляків, яких тоді тут вбили.

 
Семашки додаючи дуже сумнівну кількість поляків, які загинули в окремих поселеннях, отримали число 33 тисячі жертв. Однак підсумовуючи написали, що за їх “оцінками” було 50-60 тисяч жертв. Потім “історики”, як, наприклад, професор Жарин, телевізійні “авторитети” і різноманітні публіцисти, зробили з цього спочатку МАЙЖЕ 60 тисяч, потім БЛИЗЬКО 60 тисяч. Не питайте їх, як вони це порахували! Відповіддю буде агресія, погрози або в “найкращому” випадку втеча.
Потім президент Дуда, не могрнувши оком, підвищив кількість польських жертв до 100 тисяч. Його теж нема сенсу про щось питати.
 
Кількість українських жертв Семашки “оцінили” в 113 “з плюсом” (словами: СТО ТРИНДЦЯТЬ) на всій Волині!!!
 
Президент Дуда - “милосердний” - підняв цю кількість до 5 тисяч. Насправді в самих тільки Стенжаричах могло загинути з рук поляків майже 200 українців.
 
Чи це точна кількість? В історії нема нічого точного! Однак в даному випадку українські жертви набагато краще задокументовані, ніж дуже сумнівна кількість польських жертв.
 
Кожен поляк, який вважає названі президентом Дудою пропорції 20:1, буде зі здивуванням, злістю, і дуже часто з ненавистю дивитись на українця, який намагається цьому заперечити. Поляк буде дивитись на українця, як на брехуна, шахрая, а в найкращому випадку, як на людину, яка не може погодитись з правдою і намагається якось виправдати своїх предків-злочинців.
 
Навіть поляк, сповнений добрих намірів, дружній до України і українців, буде пеереконаний щодо польської правди: “100 тисяч жертв”... “ сто сіл”... “наказ про геноцид”... “шляхетна самооборона”... “превентивно-відплатні акції”... і т.д. Навіть така людина буде зі здивуванням питати, чому українці “вперлись” глорифікувати “злочинців”.
 
Поляки! “Добродій” - це не лише українці! “Добродій” - це й поляки...
 
Тепер пише до Вас земляк:
 
Прочитайте цю статтю. Прочитайте ще раз. Прочтайте розповіді про 20 липня 1943 і 20 лютого 1944 року. Якщо українці нам не випоминають, що ми шануємо пам’ять про 27 Волинську Дивізію АК, якщо не знищують АК-івські могили і пам’ятники на Волині, то і ми повинні опам’ятатись! 
 
Бо було не так, як нам вмовляють московські маніпулянти. Не такі були пропорції, не така була хронологія, не такий був перебіг подій, як нам вмовляють впродовж кількох десятків років. Стенжаричі це чітко показують, а це лише один з сотень прикладів.
 
                                                   
                                                                                                                 Команда “Добродій”
 
 
 
PS
 
Кілька днів тому, ми випадково натрапили в Інтернеті на такий текст про Стенжаричі:
    
 

Джерело: https://www.facebook.com/mariola.grzegorczyk/posts/973243409472175

 

Цей текст ідеально вписується в формування польської свідомості не лише про волинські події, але, на жаль, й в сформовані на сьогодні багатьома поляками польсько-українські стосунки. Пані Маріола можливо була обманута своїм тестем, можливо сама умисно бреше - це не має великого значення. 
Факт, що такі дописи мають великий вплив на точку зору поляків, які цікавляться цією темою. А брехня, яка є в цьому тексті, очевидна. Оминемо питання 80-ти жертв в липні 1943 р. (навіть Семашки не дозволили собі таку маячню), звернемо увагу на питання пам’ятника, якого “тесть в Стенжаричах не знайшов”, можемо допомогти - на фотографії нижче саме пам’ятник польським жертвам конфлікту 1943 року в Стенжаричах:
 
 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

І інший приклад недавно знайдений в Інтернеті:

100 вбитих невинних поляків і 23 “бандита” УПА полягли в бою!!!

Джерело:Historia Polski dzień po dniu

 
 
Третій приклад:
 
Ітернет-сторінка польського католицького ксьондза, який багато років діє в Україні (ксьондз Юзеф Ковалів і його газета “Волання з Волині”) - текст досить старий, але якщо католицький ксьондз, для якого брехня набагато більш обтяжлива (принаймні повинна бути), ніж для звичайної людини, дозволяє собі розповсюджувати явно неправдиву інформацію, то чи можна дивуватись вищенаведеним прикладам? Ксьондз, розповсюджуюи брехню і маніпуляцію, де-факто розгрішає всіх тих, хто в рамках хибного розуміння патріотизму пишуть казки, пропагують брехню, розпалюючи цим конфлікти на національному грунті. Ось інформація про Стенжаричі і польські жертви в цьому селі - 104 вбитих поляка 12 липня 1943 року (рекорд побитий - хто дасть більше?)
 

Джерело: Wołanie z Wołynia” nr 1 (86) ze stycznia-lutego 2009 r., s. 11-20

 
Саме так формувалась і досі бережеться польська кресова міфологія, гібридне поєднання фактів з фальшю і брехнею, симбіоз трагічних спогадів з минулого з маніпуляціями і перебільшеннями, унія абсолютної пам’яті з тотальною амнезією, - замість здорового глузду і опам’ятання, вибрано шлях, що веде до ворожості і ненависті.
 
Така “правда” не звільняє, а поневолює, і точно нікому не принесе добра.
Новітня історія Польщі день за днем...
 
 
                                                                                             Команда “Добродій”

 

"Donieś Prawdę do Polaków" 

 

Szanowni czytelnicy, startujemy z akcją
"Donieś Prawdę do Polaków" 


- szczegóły po kliknięciu na ikonę

 

Najświeższe bajki, mity,

 manipulacje i fałszerstwa

 tzw."kresowych" środowisk 

 

==============================

Nasz profil You Tube

 

=============================

Nasz profil facebook

Pytania i odpowiedzi

Kim są autorzy tekstów?