Чия правда, чия кривда?

2018-05-20 14:08

Єва і Владислав Семашко – автори книги, яка для шовіністично-кресових кіл стала біблією. Якій потрібно вірити і довіряти так само, як вірить і довіряє святому письму зразковий християнин.
Якби йшлося про якесь вузьке коло фанатиків, можна було б легковажити і оминати цю тему, але на Семашків посилається дуже впливова державна іституція, яка формує суспільну думку (Інститут Національної Пам’яті), на їх працю посилаються найвідоміші польські історики, навіть ті, які вважаються поміркованими і такими, що намагаються бути об’єктивними (включно з Гжегожом Мотикою). Тобто, для переважної більшості заперечення версії подій, створеної Семашками, це святотатство і, навіть, злочин.


Чого варта «об’єктивність» людей, які посилаються на працю Семашків, чого варта сама їх праця, невдовзі покажемо на прикладі глибшого аналізу інформації з джерел (польських та українських) про події у всіх т.зв. «ста селах», які нібито мала вирізати і ліквідувати УПА 11 липня 1943 року.
Сьогодні займемось лише одним аспектом, що стосується тих подій .


Селище Сенкевичівка (тоді невелике містечко) і події, які відбувались в околиці, починаючи з весни 1943 року до серпня цього ж року.
Семашки згадують Сенкевичівку у своїй праці 41 раз – завжди, звичайно, як поселення, атаковане УПА, місце, де зібрались поляки з навколишніх сіл, тікаючи від УПА. Ніколи не згадують про злочини, вчинені поляками з цього містечка, починаючи від квітня 1943 року, тобто жахливого злочину – вбивства майже всіх жителів українського села Красний Сад. Щоправда згадують, що це село пацифікували німці з Сенкевичівки, але рішуче заперечують, що в цьому брали участь польські поліцаї чи в будь-який спосіб польське цивільне населення.
Цитуємо Семашків:

«Українська колонія Красний Сад була потиужним упівським гніздом. Вона була пацифікована німецькими жандармами з Луцька і Сенкевичівки, яких спровадили німці, що управляли маєтком в Андріївці, через повторні напади на маєток. Не правда, як стверджує Андрій Криштальський – автор праці про діяльність ОУН-УПА на території Горохівського повіту і південної частини Луцького повіту, тобто т.зв. «Горохівщини» (zob. [2332]), що пацифікацію провели «польські поліціянти», тобто шуцманшафти, під керівництвом кількох німців. Під час пацифікації, що відбулась ймовірно в першій половині червня 1943 було вбито кільканадцять осіб (на думку Криштальського близько ста), були спалені хати і конфісковано зібрані УПА запаси продуктів».


По-перше ,  свідки українці, що пережили цей злочин, однозначно стверджують, що злочин вчинили поляки. По-друге, сталося це 19 квітня 1943 року, а не в червні, як пишуть Семашки. По-третє, не «кільканадцять осіб», а точно 104 людини цього дня вбили поляки, і відомі імена та прізвища майже всіх жертв. 

Треба зазначити. Що «потужне упівське гніздо», про яке кажуть Семашки – це передовсім старі, жінки і 29 дітей… 

І по-четверте та найважливіше – на відміну від польських пам’ятників на честь невинних жертв тодішнього польсько-українського конфлікту, на пам’ятнику в Красному Саду крім прохання про молитву за душі невинних жертв є також прохання пробачити винуватцям злочину – принаймні такий був напис ще кілька років тому!!!

 

Про польський злочин в Красному Саду в Україні люди, що цікавляться темою, знають давно. Але скільки ще було таких польських злочинів в цій місцевості? Скільки з них безпосередньо пов’язані з поляками з Сенкевичівки?

Як зазначалось, Семашки багато разів згадують про Сенкевичівку і завжди в контексті героїчної оборони поляків з навколишніх сіл. Часом визнають, що з Сенкевичівки разом з німцями здійснювали виїзди по околиці з метою «здобути продукти» - класичний евфемізм – здобувати продукти в тих умовах – це нападати, грабувати і вбивати…


Але це ще т.зв. «квіточки». Семашки взагалі не згадують про діяльність поляків з цього містечка, які навесні 1943 року, після переходу української поліції в підпілля, зайняли їх місце і разом з управляючим цією територією німцем Леопольдом Ампелем (Семашки називають його другом і захисником поляків) насправді перші розкрутили спіраль кривавих різанин, які потім відбувались по обидва боки. Поляки почали з вбивст сімей колишніх українських поліцаїв у всіх навколишніх селах. Розстрілювали їх, палили, вбивали у власних будинках на очах інших жителів сіл – такий був початок вбивств навколо Сенкевичівки…
Раніше відбувались спорадичні вбивства, які відбувались радше з метою пограбування і стосувались нападів на окремих багатих осіб чи родини, що радше не можна пов’язувати з польсько-українським конфліктом. Банди грабіжників, які впродовж всього цього періоду діяли по всій Волині, складались з людей різної національності (серед них одночасно могли бути українці, поляки і представники інших національностей). Але саме з цього моменту маємо справу з масовими вбивствами з застосуванням принципу «колективної відповідальності» при одночасному етнічному підтексті. Саме після цих подій вояки УПА почали свої «відплатні акції», а не навпаки…

Ось візьмемо наприклад - В’ячеслав Новосад, молодий хлопець з Красного Саду, який 19 квітня 43 року побачив  розстріляного батька та попіл  спалених разом із клунею братів та дідуся з бабусею. вже наступного дня був в УПА, тіла вбитих родичів й гіркі сльози матері волали про помсту. І він пішов мстити... 

Хіба ж хто інший на його місці, будучи молодим і сильним, не вчинив би так само? Тим паче – в умовах війни?

 
Тут займемось лише одним прикладом одного села, де вбивства з вищеназваних причин здійснили польські поліцаї з Сенкевичівки.
Колодеже – невелике село в Горохівському районі на Волині, за кілька кілометрів від Сенкевичівки. Семашки, звичайно, згадують про це село, пишуть про вбитих там поляків - за їх версією в середині липня, вказують одне відоме їм прізвище жертви, загалом пишуть про чотири польські жертви і знаком питання відмічають, що невідомо скільки ще поляків там вбили українські націоналісти.
 Цитуємо Семашків:
«Село Колодеже (Колодеж)
Українське село, в якому жило кільканадцять польських родин.
В середині липня 1943 р. відбувся напад упівців на Колодеже, під час якого вбивали польське населення, яке там залишилось. Поляків зібрали біля колодязя поблизу дороги і дослівно вирізали косами і серпами. Кількість жертв невідома. Серед жертв був Дрогошевський, який перейшов з католицизму на православ’я. Врятувалась Богацька, яка встигла вискочити в сад і напівбожевільна впродовж дня і ночі прибігла в Луцьк.
У 1943 р. чоловік українець, прізвище якого не запам’ятали, вбив дружину польку і спільних дітей. Частина польських будинків була спалена УПА.
Кількість жертв зл. укр. нац.: 4 +? поляків».


УКРАЇНЦІ ЗНАЮТЬ ПРІЗВИЩА ВБИТИХ В ЦЬОМУ СЕЛІ ПОЛЯКІВ.

Саме так, знають. Список польських жертв буде трохи пізніше. Він значно довший (26 прізвищ). Але поки що зупинимось на 6 травня – цього дня, за словами українських свідків, польські поліцаї прибули в село і вбили кілька родин українських поліцаїв, які покинули службу і вступили в УПА. Поляками командував німець Леопольд Ампель . Семашки про цю подію не згадують – не підходить до розповіді про невинних поляків і злочинців українців. 
Не вписується в розповідь про шляхетну самооборону в Сенкевичівці і шляхетного німця Ампеля, який захищав поляків від «злочинців з УПА»… 
До цих розповідей підходять казки, які демонструють Семашки. 
Цитуємо Семашків:
«В Сенкевичівці управляв крайсляндвірт Леопольд Хампель – німець з Судетів. Який під час І світової війни, як солдат австрійської армії, потрапив у російський полон, і після втечі з нього отримав допомогу поляків. Знав польську мову і був винятково прихильним до поляків. Коли почались напади на поляків, Хампель об’їжджав навколишні села, пропонуючи полякам притулок в Сенкевичівці. У зв’язку з цим почали прибувати втікачі з навколишніх сіл і південної частини гміни Чарнків, з території гміни Боремель (Дубенський повіт) і з Горохівського повіту. До середини червня 1943 р. в Сенкевичівці зібралось близько тисячі біженців.
Хампель видав дозвіл на зброю групці чоловіків, трохи зброї здобули самі, і так виник відділ самооборони. Від квітня до червня 1943 р. самооборона майже кожного дня стикалась в боях з озброєними упівцями, рятуючи поляків. Під час боїв з нападаючими упівцями загинули або померли від отриманих поранень 20 поляків з самооборони. Крім того організовувались рейд в українські села по продукти. Сприяння Хампеля полякам викликало скарги українців до Гебітскомісара в Луцьку, внаслідок яких його карно переведений у Вінницю (на Житомирщині, радянська Україна). Відразу після отримання наказу виїхати, Хампель порадив польському населенню негайно евакуюватись з Сенкевичівки до Луцька, поки не напала УПА. В цей час в місцевості діяли великі групи упівців, які нападали на польські поселення і обійстя. Від 19 червня 1943 р. навколо Сенкевичівки збирались сили УПА.
В цій ситуації осередок самооборони прийняв рішення про евакуацію 23 (з 21 на 22) червня 1943 р. до Луцька вирушив конвой польського населення під прикриттям відділу самооборони і солдатів Хампеля. Траса евакуації складала близько 40 км. На конвой багато разів нападали малі групки озброєних упівців, а сили самооборони ефективно їх відбивали. Після приїзду до Луцька частина біженців зупинилась в родичів і знайомих, багатьох людей німці забрали в Німеччину на примусові роботи».
 
Як бачимо, німецька окупаційна влада в цьому містечку – це захисники, які видали полякам зброю, допомагали полякам, евакуювали їх під час загрози… Навіть факт відкликання (але чи це точно факт?) Хампеля з Сенкевичівки, Семашки називаютьпокаранням за прихильність до поляків…
Саме відкликання Хампеля сумнівне. Найімовірніше це була класична на той час евакуація німецьких сил з територій, які ефективно підпорядковувала собі УПА… Німці тоді втрачали вплив, створювались т.зв. «республіки УПА», в яких нацисти не мали чого шукати, нацисти і їх (на жаль) польські соратники. 
Але повернемось до подій 6 травня.

Колодеже і спогади свідків 
- звичайно, українських свідків тих подій.

Спогад Гайової Наталі Василівни, д. н. 25.08.1924 р.:
“Я, Наталя Василівна Гайова, була жителькою села Колодежі по 1944 рік. Події, пов’язані з поляками, зафіксувалися, як щось страшне....
...А як прийшли німці, то спочатку набрали у свої шуцмани українців. Ці хлопці нікому не докучали, нікого не переслідували. На вечорниці приходили. До поляків не ставилися погано. Тоді ми з поляками жили мирно. Але ці хлопці побачили, що над нашим народом гітлерівці знущаються - нищать, б’ють, вивозять, - то всі пішли в “ліс”, втекли.
Німці взамін набрали поляків... І поляки їм робили все, що ті їм казали: вбивали, грабили. Все, що хотіли. Що б їм не сказали - все робили.
Цих набраних поляків німці послали шукати батьків поліцаїв- українців, які від них утекли. На Юрія приїхали в наше село, вибили (убили ) Голоюків - три сім’ї: Василя і його сім’ю, Михайла і сім’ю, батьків. Звати батька Григорій, Василеву жінку - Уляна, Михайлову - Олена. Дітей було кількоро. Убили Денисюків. Чоловіка забула, як звати, дружину - Ганна, сина Петро. Ще іншого сина Григорія, жінку Марію, троє дітей. Усіх загнали в стодолу, постріляли чи живими спалили на вугілля. Страшно було на те дивитися... Таке поляки робили..."
 
 
Спогад Тарасюк Павлини Гнатівни, д. н. 05. 03. 1930 р.:
“Я, Павлина Гнатівна Ягенська, - Тарасюк моя теперішня фамілія, - бачила, що робилося в 43-му році. Наші українські хлопці служили в німців у поліції, було в селі мирно, ніхто нікого не вбивав. Але їм було соромно йти проти своїх людей, сусідів, коли німець наказував їм грабувати їх. Вони повтікали, грабувати своїх людей не хотіли. Тоді німець набрав у свою поліцію поляків - Ампель у Сенкевичівці, крайсляндвірт. Під його командою вони пішли на наше село - вбивали людей, кого де тільки застали.
6 травня 43-го року я, хоч не дуже велика була, але пам’ятаю, на моїх очах те все робилося. Я бачила, як горіли хати. І люди мені сказали, що дві сім’ї: старі батьки і діти, - скільки їх, не знаю, син із жінкою, - живцем загнали в стодолу і запалили її. Живцем їх там попалили. То було страхіття!.. Прізвиська їхні - Кучеравулі і Гримери. 
Фамілій я точно не знаю, бо тоді ще не досить велика була. Але пам’ятаю їх, бо бачила, як те все робилося..."


Спогад Ягенського Володимира Васильовича, д. н. 17.05.1927р.:
“Я, Ягенський Володимир Васильович, 1927 р. н., мешканець села Колодежі колишнього Сенкевичівського району, про ставлення поляків до українців і зворотньо в 43-му і в попередні роки можу розказати ось таке....
...В нашому домі на квартирі жила вчителька-полька. І тут вимагала, щоб я говорив тільки по-польськи - не “посьвійськи”. У школі - тим більше... І це при тому, що в нашому українському селі жило всього близько п’яти родин поляків і ще - одна німка. Років 90 їй було. А то - все українці...
...Далі настав час, коли українці не захотіли більше бути в німецькій поліції, услуговувати окупантам, зі зброєю залишили німців, пішли додому. Замість них невдовзі німці набрали в поліцію поляків.
Крайсляндвірт Ампель з польською поліцією невдовзі вирішив відомстити колишнім поліцаям-українцям. З нашого села в поліції до того служило п’ятеро хлопців. Одного весняного дня Ампель з польською поліцією приїхав у село - до домівок колишніх поліцаїв- українців. Від нашої хати вони знаходилися трохи більше, ніж за кілометр. Нам було виразно видно будівлі цих односельців. Через півгодини після приїзду ми побачили: там піднімається великий дим, чути постріли.
Пізніше довідалися: всі родини колишніх поліцаїв-українців знищені. Самі колишні поліцаї, побачивши, що їде німець із польською поліцією, втекли. Невдовзі ми довідалися: розправа над українцями відбулася і в селі Красний, Сад. Там майже всі українські мешканці теж були знищені - спалені живими. Пройшло часу, можливо, тиждень-два. Стало чути, що і в інших селах знову ж таки польська поліція здійснила розправу над українським населенням. А до набрання в поліцію поляків у нас все було спокійно - ніхто ні до кого жодних претензій щодо національної приналежності не' мав!.."
 

Це спогади свідків про 6 травня. Але це не всі спогади тих трагічних подій. Вище ми обіцяли подати список поляків, вбитих в тому селі. Але тут польські читачі зловляться за голови, не повірять, скажуть, що це «бандерівська пропаганда»… але тих поляків, за словами українських свідків, вбили самі поляки. Перейдемо відразу до спогадів свідків.
 
Спогад Гайової Наталі Василівни:
"...Як почалися жнива, люди склали врожай у копи, приїхали поляки готове собі молотити. Було з ними німців не більше двох, а то шуцмани. Люди боялися підходити, здалека на те все. дивилися. А поляки молотили людське збіжжя і все відвозили до себе в Сенкевичівку. Очистили від збіжжя все село. Тоді наші повстанці вирішили відомстити їм за це. Зчинився бій. Люди з села повтікали...
Батько вирішив вивезти нашу сім’ю з села. То ми тільки здалека бачили, як тоді літаки бомбили село. Коли повернулися, то на нашому городі були ями від бомб і біля церкви - жили ми поряд. У хаті шибки з вікон повилітали, побита бляха на даху... Багато людей було убито: Лис Григорій, жінка його Уляна, Ковальчук Катерина, її батько і діти в схроні чи в льосі, Тлумач Василина, дві її дочки, Матвійчук Ніла під лісом. Всього 93 чоловік..."


Спогад Ягенського Володимира Васильовича:
"...У жнива 43-го року, коли люди скосили, вижали зернові, склали в копи, до села знову приїхала польська поліція з молотаркою. І не тільки вона, але й сім’ї працездатних поляків, які в поліції не були. Вони стали звозити снопи в одне місце, обмолочувати. Працювали цілодобово.
Довкола них було безлюддя, хоч вони знали: українське населення десь тут, тільки ховається, не визнаючи окупантів, які ведуть себе з ним, як із звіриною. Тож наступного дня польські поліцаї вирішили поїхати “на полювання” на невидимих українців. Обрали напрям на село Жабче. їхали повільно і стріляли в боки. На щастя, нікого не поранили, не вбили.
Наступного дня вирішили поїхати знову в тому ж самому напрямку. Проїхали аж за містечко Боремель. У цей день вполювали таки одну людину. Ще двох чи трьох українців поранили. На третю ніч перебування поляків у селі на обмолоті на них напали повстанці, змусили втекти до Сенкевичівки, де при Ампелі утворилася польська пляцувка. Через кілька днів повстанці напали на саму Сенкевичівку. Всіх їх звідти вигнали до Луцька. Від того часу колишній Сенкевичівський район опинився в повному підпорядкуванні повстанців.
Минуло яких днів десять-дванадцяить. До нашого села приїхала велика кількість озброєних польських поліцаїв. Підкріплені вони були німецькою військовою частиною. Брали участь і два одномоторні літаки-бомбовози. Карателі, напевне, сподівалися застати тут велику кількість повстанців, але їх на той час у селі не було зовсім.
Ближче до того місця, де здійснювався обмолот, вони стали палити будинки села. Мешканці їх перед тим утекли. Щоправда, не всі. Деякі заховалися у своїх домівках. Поліцаям-полякам вдалося відшукати їх і знищити 93 особи. Серед убитих опинилася й та одна німка за національністю, яка жила в селі, - 90-річна жінка. Вона в 1940 р. відмовилася виїжджати до Німеччини...".


Свідчать Михальчук (Роюк) Ніна Яківна, д. н.
29.09. 1929 р., та Роюк Євген Іванович, д. н. 09.09.1934 р.:
"... .Під час жнив шуцмани-поляки стали виконавцями іншої химерної забаганки крайсляндвірта: коли українські мешканці скосили зернові, склали у копи, вони привезли до Колодеж молотарку. Нею стали обмолочувати врожай селян - зерно відвозили до сусідньої Сенкевичівки, де була резиденція Ампеля. Працювали грабіжники цілодобово, знаючи, що навколо - безлюддя, українські мешканці - “у підпіллі”.
Одного дня їм заманулося податися на “полювання” на невидимих українців. Обрали напрям на село Жабче. їхали повільно і стріляли в боки. На щастя, нікого не поранили, не вбили. Наступного дня подалися знову в тому ж самому напрямку. Проїхали аж за містечко Боремель. День не минув надаремне - на цей раз одну людину таки застрілили, ще двох чи трьох українців поранили.
Природно, народ руба поставив перед присутніми в околиці відділами УПА питання захисту. І на третю ніч перебування поляків-шуцманів у Колодежах з обмолотом на них напали повстанці, змусили втекти до Сенкевичівки. Через кілька днів повстанці рушили й на саму Сенкевичівку. Крайсляндвірт із вірними слугами мусив тікати до Луцька.
 
Настав час помсти окупантів. На селом з’явилися два одномоторні літаки-бомбовози, слідом прибула велика кількість озброєних шуцманів-поляків. Було їм не до подальшого обмолоту. Відразу кинулися палити будинки села. Мешканці їх перед тим утекли, хоч і не всі - літні, хворі, діти залишалися. їх вишукували, знищували підряд - навіть не питаючи, якої національності. А було так, що натрапили на кілька обійсть поляків, які жили в селі вперемішку з українцями. Напевне, знання Отченашу польською мовою та вміння хреститися по-католицьки не допомогло. Адже ж і українці могли це вміти...
Убили того дня 26 безневинних польських мешканців села, з ними
- німкеню дев’яноста років, яка в 1940 р. не відважилася евакуюватися до Німеччини. (Не зрозуміло, чому про цей злочин шуцманів- поляків мовчать інформатори 3. з оточення крайсляндвірта Ампеля
- кому, як не їм, про злочин відомо з перших рук).
Загинули наступні українські мешканці села (перелік установлено під час похорону): 
Абрамович Петро, 1883 р. н., Абрамович Марія, 1893 р. н., Абрамович Тетяна Петрівна, 1937 р. н., Плисюк Дмитро 1898 р. н., Плисюк Петро Дмитрович, 1938 р. н„ Плисюк Антоніна, 1894 р. н., дружина, спалена сім’я - Крижук Йосип, 1887 р. н., Крижук Улита, 1890 р. н., Крижук Захар Йосипович, син, Крижук Євге¬нія Йосипівна, 1930 р. н.
Загинули також: Самчук Ярина, 1894 р. н., Мигляс Євгенія Сте-панівна, 1934 р. н., Рудишин Василь, 1911 р. н., Рудишин Ольга, 1918 р. н., дружина, Рудишин Дмитро Васильович, син, 1937 р. н., Рудишин Тамара Василівна, дочка, 1941 р. н., Галюк Созонт (Цізон), 1907р. а, Галюк Ганна, 1915 р. н., Радішевський Василь Григорович, 1927р. н.,Радішевський Роман Григорович, 1927 р. н.,Пшенюк Сидір,
1890 р. н., Пшенюк Олена, 1900 р. н., дружина, Пшенюк Олександр Сидорович, син, 1924 р. н., Волошин Єфросинія, 1870 р. н., її діти - Волошин Іван, 1900 р. н., Волошин Мотрона, 1911 р. н., Очитко Гнат, 1914 р. н., Очитко Євгенія Піатівна, 1941 р. н., дочка, Очитко Роман, 1893 р. н., Очитко Ганна, 1894 р. н., дружина, Очитко Софія Романів¬на, 1925 р. н., дочка, Очитко Текля Романівна, 1930 р., дочка, Дем’ян- чук Василь, 1918 р. н., полонений, наймит в Очитків, Гирський Сте¬пан, 1898 р. н., Погариська Катерина, 1914 р. н., приймачка, Смаль Петро, 1927 р. н., внук, Киричук Ярина, 1890 р. н., Тлумач Іларіон, 1893 р. н., Тлумач Ксенія, 1893 р. н., дружина, Тлумач Теодор, 1926 р. н., син, Кухарук Віктор, 1910 р. н., Кухарук Оксана, 1916 р. н„ дружина, Кухарук Пелагія Вікторівна, 1936 р. н., дочка, Кухарук Степан Ві¬кторович, 1941 р. н., син, Лінчинський Трохим, 1864 р. н., Лінчин- ська Акулина, 1870 р. н., дружина, Лінчинська Лідія Трохимівна, 1921 р. н., Лінчинський Григорій 1896 р. н., Лінчинська Катерина 1901 р. н., Лінчинська Євдокія Григорівна, 1926 р. н., дочка, Лінчин¬ський Олександр фигорович, 1932 р. н., син, Лінчинський Олександр, 1866 р. н. - дід, Смаль Дем’ян, 1908 р. н„ Смаль Ольга, 1910 р. н., дружина, Смаль Любов Дем’янівна, 1932 р. н., дочка, Смаль Микола Дем’янович, 1932 р. н., син, Чижик Борис, 1912 р. н„ Смаль Петро,
1891 р. н., Уніжоний Данило, 1893 р. н., Уніжона Ганна, 1893 р. н., дру-жина, діти: Уніжоний Федось Данилович, 1917 р. н., Уніжона Оксана Данилівна, 1925 р. н., Уніжоний Іван Данилович, 1927 р. н., Уніжона
Надія Данилівна, 1928 р. н., Уніжоний Степан Данилович, 1931 р. н., Уніжоний Олександр Данилович. 1933 р. н., Уніжоний Володимир Да-нилович, 1933 р. н., Уніжон.а Ніна Данилівна, 1935 р. н., Довгай Пав¬ло, 1883 р. н.

Того дня у кривавій оргії, влаштованій поляками-шуцманами разом із гітлерівським командиром, 
убиті польські мешканці села: 
 
Гриновський Францішек, 1879 р. н., Гриновська Софія, 1889 р. н., дружина, Гриновський Ян Францішкович, 1924 р. н., син, Конопка Броніслав, 1917 р. н., Конопка Броніслава, дружина, Конопка Гелена, 1941 р. н., дочка, Гриновецький Юзеф, 1900 р. н„ Гриновецька Параскева (українка), 1903 р. н., дружина, Гриновецька Марія, дочка Юзефа, 1929 р. н., Гриновецький Владислав, син Юзефа, 1932 р. н., Гриновецький Роман, син Юзефа, 1941 р. н., Гриновецький Антоній, 1901 р. н., Гриновецька Домініка, 1908 р. н., дружина, Гриновецький Тадеуш, 1920 р. н., син, Гриновецький Віктор, 1932 р. н., син, Гриновецька Петронела, 1876 р. н. мати Антона, Завільська Флорентина, 1901 р. н., Завільська Гелена, 1924 р. н., дочка, Завільський Зигмунт, 1925 р. н., син, від бомбардування: Кашубський Станіслав, 1903 р. Кашубська Йоганна, 1900 р. н., дружина, Кашубський Еугеніуш Станіславович, 1912 р. н., син, Кашубська Галина Станіславівна, 1936 р. н., дочка, Усаковський Францішек, 1900 р. н., Усаковська Софія, 1908 р. н., Усаковський Генрик, 1930 р. н., син..."
 
 
26 поляків (не кажучи вже про 67 українців –їх сусідів) вбитих літом 1943  у селі Колодежі на Волині поляками. 
Про них і їх трагічну смерть Семашки не пам’ятають, про них в Польщі ніхто не пам’ятає.
Майже ніхто також не знає про польські злочини навесні 1943 року, про грабежі і прислуговування німцям. У польській версії УПА змусила поляків Волині використати німецьку допомогу.
На прикладі Сенкевичівки і Колодеже розумний і чесний поляк повинен замислитись, чи випадково не піддався масовому гіпнозу і в його свідомості спотворена картина польсько-українського конфлікту.
Повинен… але чи захоче?

Чого варта польська історична пам’ять і польська правда?
На це питання нехай кожен відповість собі сам…
Для нас не варта виїденого яйця!!!
 
                                                                   Dobrodziej
                                
 

Використані джерела:

 

Ludobójstwo dokonane przez nacjonalistów ukraińskich na ludności polskiej Wołynia 1939–1945 

– Władysława i Ewa Siemaszko 

 

 Трагедія українсько-польського протистояння на Волині 1938-1944 років. Горохівський район. Спогади 

- Іван Пущук

 


 

 
 
 
 
                                                                                    Dobrodziej
 
 
 

"Donieś Prawdę do Polaków" 

 

Szanowni czytelnicy, startujemy z akcją
"Donieś Prawdę do Polaków" 


- szczegóły po kliknięciu na ikonę

 

Najświeższe bajki, mity,

 manipulacje i fałszerstwa

 tzw."kresowych" środowisk 

 

==============================

Nasz profil You Tube

 

=============================

Nasz profil facebook

Pytania i odpowiedzi

Kim są autorzy tekstów?